У пастці - Страница 56

— Ні, звичайно, я їм-нічого не казала. Кажу ж, вони мені не сподобалися. Де я мешкаю? Ну, звичайно, тут, у Веллінгтоні. Авжеж, красно вам дякую, містере Уексфорд, приємно було з вами поговорити.

Вона поклала трубку, де ще лунав збуджений голос.

— Він питав моє прізвище, — сказала Сера.

— Оце дівчина, — сказав Джік. — А яка акторка з моєї дружини!

Уексфорд. Сам Уексфорд.

Спрацювало.

Я аж зрадів.

— Отже, тепер, коли вони знають про наше перебування тут, — сказав я, — може, поїдемо куди-небудь?

— О ні, — інстинктивно запротестувала Сера. Вона визирнула у вікно на порт, де вирувала робота. — Тут гарно, а ми й так цілий день на колесах.

Я не сперечався. Мені здавалось, що одного телефонного дзвінка може бути замало, щоб ворог зацікавився Веллінгтоном, і я готовий був їхати далі тільки для добра Сери.

— Обдзвонюючи готелі, вони нас не знайдуть, — зауважив Джік. — Навіть якщо вони натраплять на готель «На терасах», то однаково питатимуть Касаветза і Тодда, а не Ендруза і Піла.

— Ми тепер — Ендруз і Піл? — запитала Сера.

— Ми — подружжя Ендруз. Тодд — Піл.

— Приємно про це дізнатися, — сказала Сера.

Містер і міс Ендруз і містер Піл пообідали в ресторані готелю без пригод; містер Піл зняв на вечір пов'язку, вмотивовуючи це тим, що її легко помітити. З тиххамих міркувань містер Ендруз відмовився поголити бороду.

Ми вчасно розійшлись по номерах і повкладалися. Я провів ще приємну годину, знімаючи — з ноги аліські пов'язки й милуючись швами на стегні. Дерево поробило розриви, які анітрохи не були схожі на правильні операційні розтини, тож я розглядав довгі покручені й схожі на залізничні рейки шви на тлі малинової, чорної та жовтої шкіри і пересвідчився, що лікарі чудово впоралися зі своїм завданням. Після падіння минуло чотири дні; протягом цього часу я надто не вилежувався, але їхнє шитво ніде не розійшлося. До мене дійшло, що я майже не помітив, як мій стан постійної жахливої недуги змінився відчуттям, що тепер уже можна якось жити. Дивовижно, подумав я, як швидко саморемонтується людський організм, якщо в нього є така нагода.

Я вкрив ці пам'ятні знаки свіжим лейкопластирем, купленим для цього вранці у Гамілтоні, і навіть вмостився у ліжку так, що мої кістки, які гоїлись, більше не протестували. Все, самовдоволено думав я, засинаючи, повертає тепер на краще.

Можна з певністю сказати, що я багато де в чому прорахувався. Я і гадки не мав, що Уексфорд стрімголов прибуде до Нової Зеландії. Недооцінив люті й ретельності, з якими він нас розшукував.

Недооцінив впливу нашого аматорського пограбування на професійних злодіїв. Недооцінив нашого успіху. Недооцінив страху й шалу, що їм ми дали вихід.

Хибним виявилось моє уявлення про те, що Уексфорд майже з комічним розпачем вириватиме рештки волосся на облисілій голові. Він вистежував нас із рішучістю, яка межувала з одержимістю, — похмуро, безоглядно й швидко.

Наступного ранку — день видався теплий, вітряний, сонячний, справжній весняний день — я прокинувся пізно й приготував каву в кавнику, що був у кожному номері; трохи перегодя зателефонував Джік.

— Сера каже, що їй конче потрібно сьогодні помити голову. Волосся вже злипається.

— Як на мене, то нехай.

Я відчув у трубці його усмішку.

— Шлюб відкриває нові широчезні обрії жіночності. У кожному разі, вона чекає унизу в холі, щоб я відвіз її до крамниці, де продають шампунь, але я подумав, що краще б тебе про це попередити.

— Будьте ж обережні… — В моєму голосі бриніла тривога.

— О, звичайно, — відповів він. — Ми й близько не під'їдемо до галереї. Ми поїдемо недалеко. До найближчої крамниці, де продають шампунь. Як тільки повернемось, я тобі телефоную.

Він, бадьоро поклав трубку, а за п'ять хвилин дзвінок озвався знову. Я підійшов до телефону. Дзвонила дівчина з портьєрні.

— Ваші друзі запрошують вас поїхати разом з ними.

— Гаразд, — відповів я.

Я без піджака спустився ліфтом, здав ключа від номера й рушив крізь чільні двері до розпеченої сонцем автостоянки, де відчувався повів вітру. Розглянувся навкруги, шукаючи Джіка й Серу, але, як виявилося, не ці друзі чекали на мене.

Може, було б трохи краще, якби моя ліва рука не була прив'язана під сорочкою. А так вони просто вхопили мене за одяг, підняли в повітря (аж я втратив рівновагу) і най-ганебнішим чином запхали в машину на заднє сидіння.

Всередині сидів сам Уексфорд. Очі за масивними окулярами були затяті й ворожі, а рухи цього разу вже не виказували нерішучості. Тепер я у нього знов наче за ґратчастими дверима, і цього разу він уже не збирався помилятися.

Він і досі носив метелик. Веселий горошок ніяк не пасував до невеселої справи.

М'язи, що заштовхнули мене до нього, як виявилось, належали Грінові через «і» довге та ще одному лобуряці, котрого я не знав, але за описом він скидався на Кошлобрового.

Мій настрій гіршав швидше, ніж опускаються ліфти в «Гілтоні». Я опинився між Кошлобровим і Уексфордом, а Грін сів на місце водія.

— Як ви мене знайшли? — запитав я.

Грін зі звірячою посмішкою дістав з кишені полароїдну фотографію й дав мені. На ній ми всі троє — Джік, Сера і я — стояли біля крамниць у Мельбурнзькому аеропорту. Жінка з галереї, як я здогадався, не гаяла часу, стежачи за нашим відбуттям.

— Пройшли по готелях і запитали, — сказав Грін. — Це просто.

Здається, більш нічого не можна було сказати, і я сидів мовчки. Може, ще й тому, що мені трохи бракувало повітря.

Та й ніхто більше не хапався розмовляти. Грін завів машину й поїхав до міста. Уексфорд дивився на мене зі змішаним почуттям гніву та вдоволення: Кошлобровий так заламав мені вільну праву руку, що не лишалося сили для дебатів. Він не давав мені розпростатися. Голова похилилася до колін. Все це було надзвичайно принизливо й болісно.