У пастці - Страница 57

Нарешті Уексфорд сказав:

— Нам потрібен наш список.

В його голосі не було і відтінку шляхетності. Це важка розмова. Мстива лють аж перла з нього, і не було потреби ще й виражати її словами.

О боже, з жалем подумав я. Який же я телепень, що отак попався.

— Ти чуєш? Нам потрібен список і все інше, що ви забрали.

Я не відповів. Мене всього поглинув біль.

За звуками ззовні я здогадався, що ми проїздили вулицями міста, які у п'ятницю вранці жили буденними клопотами, та оскільки голова моя була опущена нижче вікон, бачити я не міг.

Незабаром машина різко повернула ліворуч й стала натужно п'ястися вгору, — і цей шлях, здавалося, розтягнувся на довгі милі. Двигун полегшено зітхнув на вершині, й дорога побігла вниз.

За весь час ніхто не зронив ні слова. Думки про те, що чекало на мене в кінці подорожі, були такі прикрі, що я гнав їх від себе. Я міг повернути Уексфордові список, а тоді що? І справді — що тоді?

Після тривалого спуску машина на мить загальмувала, а тоді звернула праворуч. На зміну міському гомону прийшов шум моря. Не чулося більше ефекту Доплера від машин, що мчали нам назустріч. Я дійшов сумного висновку, що ми звернули з шосе і їхали зараз відлюдним путівцем.

Нарешті машина шарпнулася і зупинилась.

Кошлобровий прибрав руки. Я насилу випростався, зболений і пригнічений.

Навряд чи могли вони знайти глухіше місце. Дорога пролягала так близько від моря, що була, власне, частиною берега, а берег цей являв собою непрохідні джунглі шпичастого чорного каміння, об яке розбивались спінені білі хвилі, — нічого схожого на ніжні пляжі Англії.

По праву руку громадилися урвисті кліфи. Попереду дорога впиралась у якісь розробки, схожі нібито на каменярню. Від кліфів відрубували брили; прямо перед нами була розчищена закурена ділянка землі, великі купи гостроверхої породи, відсортоване каміння й відсіяні скалки. Усе це каміння вулканічної породи було нетесане, грубе й чорне.

Ні людей. Ні машин. Ні сліду роботи.

— Де список? — запитав Уексфорд.

Грін повернувся на сидінні водія й поважно подивився мені в обличчя.

— Ти однаково скажеш нам, — звернувся він до мене. — Хоч би й довелося тебе бити. Тільки битимемо не кулаками, а камінням.

Кошлобровий сказав ображено:

— А чому не кулаками?

Але у нас із Гріном, певно, була та сама притуга з кулаками: я не зміг би зацідити комусь із належним ефектом. Інша річ — місцеве каміння, досить тільки на нього поглянути.

— А якщо скажу? — запитав я.

Вони не сподівалися, що це буде так просто. На їхніх обличчях застиг подив, але він, либонь, здавався оманливим. Було ще щось приховане у їхньому виразі, — воно не віщувало нічого доброго. Регіна, подумав я. Регіна з розчерепленою головою.

Я подивився на кліфи, на каменярню, на море. Простого виходу нема. А позад нас — дорога. Коли б я побіг туди, вони поїхали б за мною і розчавили. Звісно. Якби я здатен був бігти. Але й це проблематично.

Я проковтнув слину і зробив жалісне обличчя, що, зрештою, було не дуже важко.

— Я скажу… — почав я. — Але не в машині.

Запанувала коротка тиша, поки вони це обмірковували; втім, машина все одно була затісна, щоб мене каменувати, і вони не дуже опирались.

Грін потягся до скриньки, припасованої біля водія, відкрив її і вийняв пістолет. Я досить розумівся на вогнепальній зброї, щоб відрізнити револьвер від самозарядки тож не мав сумнівів, що це саме револьвер, а його найперша перевага, як я читав, у тому, що він ніколи не заклинював.

У руках Грінових відчувалося більше поваги до зброї, ніж знайомства з нею. Він мовчки показав мені револьвер, поклав його назад до скриньки, залишивши її відчиненою, — нехай буде видно, що на мене чекає у гіршому разі.

— Ну, то виходь, — наказав Уексфорд.

Ми всі вийшли, і я постарався опинитися між ними та морем. На відкритому морському узбережжі вітер був дужчий і прохолодніший незважаючи на палюче сонце. Він здував ріденьке, ретельно начесане волосся з маківки Уексфорда, роблячи його геть лисим, і підкреслював тупий вигляд Кошлобрового. Очі Грінові залишались такі ж сторожкі й гострі, як земля круг нас.

— Ну, то що? — сказав Уексфорд грубо, мало не кричачи, щоб пересилити шум моря. — Де список?

Я рвучко крутнувся й щодуху кинувся до моря.

На бігу засунув праву руку за пазуху й смикнув за пов'язки.

Уексфорд, Грін і Кошлобровий люто закричали ї ледве мене не догнали.

Витягши списки чужоземних покупців, я покрутив ними в повітрі, а тоді, наче граючи в кеглі, жбурнув їх чимдалі в море.

Сторінки порозлітались у повітрі, але вітер з берега красиво підхопив їх і поніс, як велике листя, до моря.

Я не зупинився край води: пішов далі, прямо на холодне, негостинне «бойовище» з камінням, як акулячі зуби, зеленою водою та білими спіненими хвилями. Ковзаючись, падаючи, підводячись, спотикаючись, відчуваючи, що прибережна, течія багато сильніша, ніж я сподівався, каміння шерсткіше, а дно під ногами зрадливіше. Відчуваючи, що, уникнувши однієї смертельної небезпеки, я наражаюсь на іншу.

На секунду я озирнувся.

Уексфорд, переслідуючи мене, зайшов на крок-два у море, але, здавалось, тільки для того, щоб дотягтись до сторінки, що впала ближче за інші. Він так і зупинився там: вода кипіла довкола його холош, а сам Уексфорд прикипів очима до промоклого аркуша.

Грін опинився біля машини — він нагнувся всередину з боку переднього сидіння для пасажирів.

Кошлобровий застиг із роззявленим ротом.

Я знову почав боротися за виживання.