У пастці - Страница 55

— О любий. — Зітхання Сери порушило настрій і чари дня.

— Даруй, — сказав я.

Їх так багато, подумав я. Уексфорд і Грін. Хлопець. Жінка. Гарлі Ренбо. Двоє злодіяк в Аліс Спрінгз, один знаний мені у вічі, а другий (що був ззаду) — незнаний. Той, кого я не знав, міг бути (а міг і не бути) Кошлобровим. Якщо ні, то Кошлобровий — ще один з них.

А тепер Грей. І ще хтось десь.

Щонайменше дев'ятеро. Може, десятеро. І як їх усіх упорати так, щоб мене при цьому не розчавили? Чи — що ще гірше — не розчавили Серу або Джіка. За кожним моїм порухом у змія відростала нова голова.

— Цікаво, хто ж насправді грабував. Або вони підсилали власних двох-трьох злодіяк за море або наймали місцеву, сказати б, робочу силу.

Якщо злодіяки їхні, то чи не один з них убив Peгіну? Чи я вже стрічався з убивцею Регіни? Чи то він викинув мене з балкона в Аліс?

Даремно я сушив собі голову, загнувши в умі ще один палець…

Часом то не він чекає на мене у Веллінгтоні?

До столиці ми приїхали опівдні й зупинились у готелі «На терасах»: звідти відкривався чудовий вид на порт. Маючи такий прекрасний надбережний краєвид, подумав я, просто-голови не береться, що новозеландські міста могли б бути потворними. Досі я гадав, що серед великих міст нема чарівніших, ніж старий рівнинний Лондон, який стояв на маршах, але то вже інша річ. Веллінгтон, новий і доглянутий, аж бурхав життям і своєю неповторністю.

Я знайшов галерею красних мистецтв «Руапегу» в телефонному довіднику і спитав у портьє, як туди проїхати. Про галерею він чув уперше, але адреса була відома: це, здається, десь за старим містом, за Торндоном. Там-таки у реєстратурі мені продали карту місцевих доріг, яка — сказали вони — знадобиться, і пояснили, що гора Руапегу — це (на щастя) вигаслий вулкан з теплим озером у кратері. Якщо ми їхали з Окленда, то мали проїздити неподалік.

Я подякував і піднявся з картою в номер до Джіка й Сери.

— Галерею ми могли б знайти, — сказав Джік. — А далі що?

— Може, корчитимемо їм гримаси крізь вітрину?

— Ви й на це здатні, — сказала Сера.

— Їдьмо й просто подивимося, — сказав я. — У машині нас не побачать, якщо ми просто проїдемо мимо.

— Зрештою, — бовкнув Джік, — ми справді хочемо, щоб вони знали про наше перебування тут.

— Чому? — вразилася Сера.

— О боже, — сказав Джік.

— Чому? — наполягала вона з дедалі більшою тривогою.

— Спитай Тодда, це його ідея.

— Ти негідник, — обурився я.

— Чому, Тодде?

— Бо я хочу, щоб вони всю свою енергію спрямували на пошуки нас тут, а не на усунення всіх слідів злочину в Мельбурні. Адже ми зрештою хочемо, щоб їх таки схопила поліція, бо ми самі заарештувати їх не можемо. Ну… тільки-но поліція почне діяти, то конче треба, щоб вона могла когось там знайти.

Вона похитала головою.

— Ось що ти мав на увазі, коли казав, що треба «все залишити у робочому стані». Але… ти нічого не сказав про те, що навмисне наводиш їх на наш слід.

— У Тодда список і картини, які ми Забрали, — сказав Джік, — і вони схочуть повернути їх собі. Тодд хоче, щоб вони зосередились єдино на поверненні собі цих речей, бо доки вони сподіватимуться, що їм вдасться де повернути й примусити нас замовкнути…

— Джіку, — перебив я, — Ти далеко зайшов.

Сера переводила погляд з мене на нього й назад. На зміну стурбованості прийшов якийсь безнадійний спокій.

— Коли вони гадають, що можуть усе повернути й примусити нас замовкнути, — сказала вона, — вони активно шукатимуть нас, щоб убити. А ви маєте намір їх ще й заохочувати до цього. Правильно?

— Ні, — сказав я. — Тобто так.

— У кожному разі, вони нас шукатимуть, — підкреслив Джік.

— А ми в цей час говоритимем: «Ку-ку! Ми тут»?

— Гм, — сказав я. — Гадаю, це вони вже знають.

— Дай мені, боже, сили, — сказала Сера. — Гаразд. Я розумію, що ви робите, й розумію, чому не сказали про це мені. Але вважаю, що ви мерзотники. Можете тішитись, вам повелося набагато більше, ніж я могла б подумати, у кожному разі, ми ще всі живі, цілі й більш-менш здорові; отже, гаразд — нехай знають, що ми справді тут. Нехай вважають, що ми від них переховуємось, доки ти не нацькуєш на них у Мельбурні поліцію.

Я поцілував її у щоку.

— Годиться, — сказав я.

— Але ж як це все влаштувати?

Я усміхнувся до неї.

— Наведемо їх на нас по телефону.

Сера зрештою подзвонила сама, — мовляв, її австралійський акцент викличе менше підозр, ніж Джіків чи мій британський.

— Це галерея красних мистецтв «Раупегу»? Так? Чи не могли б ви зробити мені ласку… — сказала вона, — я хотіла б поговорити з кимось із адміністрації. Авжеж, розумію, але це дуже важливо. Так, я почекаю. — Вона закотила очі й затулила мікрофон долонею. — Схоже, що це голос секретарки. В усякому разі, вона — новозеландка.

— Ти незрівнянна, — сказав я.

— О-о… Алло? Так. Перепрошую, як вас звуть? — її очі раптом розширилися. — Уексфорд… Розумієте… містер Уексфорд, у мене щойно були три предивних відвідувачі; хотіли поглянути на картину, яку я нещодавно у вас придбала. Надзвичайно дивні люди. Вони пояснили, що це ви їх послали. Я їм не повірила. Я б їх не пустила. Мені здалося, що краще перепитати у вас. Ви їх справді посилали подивитися на мою картину?

У трубці пролунав збуджений голос.

— Описати їх? Молодий чоловік з русявим волоссям і бородою, ще один молодий чоловік з пораненою рукою і якась розхристана дівчина. Я їх спровадила. Вони мені не сподобалися.

Вона скорчила гримасу по телефону й далі слухала збуджений голос.