У пастці - Страница 54

— Отже, ви розповіли йому про свій жадеїт?

— Звичайно. Тобто… Якщо ви не знаєтесь на чомусь, ну… ви пробуєте показати, що знаєтесь на чомусь іншому. Хіба, не так? Адже це властиво всім людям…

— Всім людям, — погодився я, всміхаючись. — Як називалась галерея містера Грея?

— Га? — Він, здавалося, був уражений. — Ви ж нібито сказали, що це він послав вас подивитися на мою картину?

— Я ходжу по стількох галереях, що через своє безголів'я забув, котра саме це була.

— Галерея красних мистецтв «Руапегу», — сказав він. — Я туди їздив на тому тижні.

— Куди туди?..

— У Веллінгтон. — Усмішка зникала з його обличчя. — Послухайте, що це все означає? — Підозра майнула на його обличчі. — Чого ви сюди приїхали? Думаю, що вас містер Грей сюди не посилав.

— Ні, — визнав я. — Але, містере Апдайк, ми не бажаємо вам зла. Ми справді художники: мій друг і я. Але… після того, як побачили жадеїтову колекцію… ми справді думаємо, що треба вас попередити. Нам доводилося чути про людей, які купували картини, а невдовзі їхні будинки грабували. Ви кажете, що у вас встановлена сигналізація, — я на вашому місці перевірив би, чи вона справно працює.

— Але… боже ж ти мій…

— Існує зграя злочинців, — сказав я. — Вони стежать за продажем картин і грабують потім будинки покупців. Думаю, вони міркують так: якщо хтось може дозволити собі придбати, скажімо, Херрінга, то в нього є що вкрасти.

Він дивився на мене з дедалі більшим розумінням.

— Ви хочете сказати, молодий чоловіче, що я розповів містерові Грею про жадеїт…

— Скажімо, так, — мовив я, — є рація вжити більших, ніж звичайно, запобіжних заходів.

— Але ж… на який термін?

Я похитав головою:

— Не знаю, містере Апдайк. Може, треба стерегтися постійно.

Його кругле веселе обличчя мало стурбований вигляд.

— От ви приїхали сюди й розповіли мені все це — нащо вам цей клопіт? — запитав він.

— Я завдав би собі ще більшого клопоту, якби міг знищити цю зграю.

Він знову запитав «чому?», і я розповів йому:

— Мій кузен придбав картину. Будинок мого кузена пограбовано. Дружина мого кузена потурбувала грабіжників, і вони її вбили.

Норман Апдайк повільно перевів погляд на моє обличчя і довго дивився на мене. Я не міг приховати від нього гніву, що кипів у мені, навіть якби й намагався це зробити. Він аж стенувся увесь.

— Це просто щастя, що ви не проти мене, — сказав він.

Я насилу всміхнувся.

— Містере Апдайк… будь ласка, будьте обережні. Колись, може, й поліція прийде подивитися на вашу картину й запитати, де ви її придбали… у кожному разі, якщо вже я за це взявся, то так воно і буде.

Він знову почав широко всміхатися, сповнившись розуміння й переконаності.

— Я зустріну їх, — сказав він.

Розділ чотирнадцятий

Джік повіз нас з Окленда до Веллінгтона; вісім годин у машині.

Ми зупинилися на ніч у мотелі в місті Гамільтоні, на південь від Окленда, а вранці рушили далі. Ніхто за нами не їхав, ніхто нам не набридав і не стежив за нами. Я був цілком повний, що ніхто не сів нам на хвіст у північному місті й ніхто не знав, що ми відвідували Апдайків.

У кожному разі, Уексфорд повинен знати, що в мене є список чужоземних покупців; як і те, що в цьому списку є кілька новозеландських адрес. Він не міг здогадатися, яку саме адресу я оберу, але міг і повинен був здогадатися, що, обравши першу літеру в правій колонці В, я прибуду просто до Веллінгтонської галереї…

Отже, у Веллінгтонській галереї він буде напоготові.

— Щось ти дуже засмутився, Тодде, — сказала Сера.

— Даруй.

— Про що ти думав?

— Коли ми вже зупинимося на ленч.

Вона розсміялася.

— Адже ми щойно поснідали.

Ми проминули поворот на Роторуа і країну гейзерів.

— Може, хтось хоче гарячих грязей? — запитав Джік.

— Неподалік геотермальна електростанція, — сказала Сера, — яка працює на викидах пари з-під землі; там жахливі чорні кратери смердять сіркою, а земна кора подекуди така тонка, що аж вібрує, і здається, що поза нею — порожнява. Ще в дитинстві її возили до місця, що називалося Вайотапу, — сказала Сера, — а потім у неї були нічні кошмари, і вона не хотіла повертатися.

— Авжеж, — підсумував Джік, — тільки землетруси у них через п'ятницю.

— Я десь чула: у Веллінгтоні стільки землетрусів, що нові ділові квартали будують на спеціальних платформах, на зразок колисок, — пояснила Сера.

— Спи, хмарочосику, засни… — заспівав Джік приємним голосом.

Мужньо сяяло сонце, а довкола зеленіло листя незнаних мені рослин» Видніли пронизливо яскраві латки й глибокі таємничі тіні; ущелини, скелі та піднебесні стовбури дерев; хвилювалося пірчасте різнотрав'я, сягаючи плечей. Чужа земля, дика й прекрасна.

— Поглянь на ч'яроскуро, — сказав Джік, коли ми влетіли у видолинок з особливо мальовничими звивинами.

— Що таке ч'яроскуро? — запитала Сера.

— Світлотінь, — пояснив Джік. — Протиставлення і рівновага. Фаховий термін. Увесь світ — ч'яроскуро, а всі чоловіки й жінки — це просто плямки світла й тіні.

— І кожне життя — ч'яроскуро, — сказав я. — І кожна душа.

— Ворожа душа, — сказав я, — сіра.

— Ти теж стаєш сірим, — похитав головою Джік, — змішуючи червоне, блакитне й біле.

— Сірі життя, сірі смерті — усе вирівнюється на однакове сіре ніщо.

— Ніхто, — сказала Сера, — ніколи не назве обох вас сірими.

— Сірими! — згукнув я. — Сірий — Грей, авжеж!

— Це ти про що? — запитав Джік.

— Грей — це прізвище чоловіка, який винайняв приміську мистецьку галерею в Сіднеї, і Грей — прізвище чоловіка, який продав Апдайкові його (відкриваю лапки) Херрінга (закриваю лапки).