Фрост промовив, ледь усміхаючись:
— Ви розворушили цілий мурашник.
Уолл спохмурнів, не схвалюючи такої фривольності.
— Виявляється, ви натрапили на досить розгалужену організацію.
Вони охопили зором гору паперів.
— Як з Дональдом? — запитав я.
Фрост не підводив очей. Рот його смикнувся. Уолл сказав:
— Ми поінформували містера Стюарта, що пограбування його дому і смерть місіс Стюарт спричинені діями сторонніх організацій, про які він не міг знати і які не міг контролювати.
Холодні, зручні слова.
— До нього дійшло те, що ви йому казали?
Брови Уолла здивовано вигнулись.
— Я особисто відвідав його цього ранку. Він, здавалося, все чудово зрозумів.
— А як з Регіною?
— З тілом місіс Стюарт, — поправив мене Уолл.
— Дональд хоче її поховати, — сказав я.
Фрост подивився на мене з майже людським співчуттям.
— Вся складність у тому, — сказав він, — що у разі вбивства тіло потерпілого має зберігатися у нас, бо адвокат може зажадати власної експертизи. У даному разі ми нікого не змогли звинуватити у вбивстві, не кажучи вже про організацію якогось захисту. — Він прокашлявся. — Ми видамо тіло місіс Стюарт для поховання, як тільки будуть залагоджені всі формальності.
Я подивився на свої пальці, переплітаючи їх. Фрост сказав:
— Ваш кузен і так багато що вам завдячує. На більше від нас годі й сподіватись.
Я криво посміхнувся й підвівся.
— Піду провідаю його, — сказав я.
Уолл знову потис мені руку, а Фрост провів мене через хол на вулицю. У ранніх зимових сутінках яскраво світилися вогні.
— Неофіційно, — сказав він, повільно йдучи зі мною, — можу розповісти, що мельбурнзька поліція знайшла в галереї список прізвищ людей, які виявилися відомими зломщиками. Вони розподілені за країнами, як і чужоземні покупці. Чотири прізвища припало на Англію. Мені за службовим становищем не випадає здогадуватися і тим більше ділитися з вами своїми здогадами, але є всі шанси припустити, що вбивця місіс Стюарт серед них.
— Справді?
— Так. Але прошу на мене не посилатися.
У нього був стурбований вигляд.
— Не буду, — пообіцяв я. — Отже, пограбування — місцева робота?
— Схоже, що це був їхній усталений метод.
Грін, — подумав я. — Через «і» довге. Грін міг їх найняти. А потім на паленищі перевіряв якість роботи.
Я зупинився. Ми стояли перед квітникарнею, де працювала Регіна. Фрост подивився на великі бронзові хризантеми, у яскраво освітленій вітрині, а тоді перевів запитливий погляд на мене.
Я поліз у кишеню й дістав шість револьверних гільз.
Віддав їх Фростові.
— Це від того пістолета, з якого чоловік на прізвище Грін стріляв у мене, — сказав я. — Він впустив їх під час перезаряджання. Я вам говорив про них по телефону.
Він похитав головою.
— Навряд чи на щось вони придадуться, — сказав я. — Але вони могли б переконати вас у тому, що Грін здатний на вбивство.
— Ну… то й що?
— Це тільки припущення…
— Далі.
— Грін, — сказав я, — перебував в Англії приблизно в той час, коли було вбито Регіну.
Він вирячився на мене.
— Може, Регіна знала його, — сказав я. — Вона була в галереї в Австралії. Може, вона бачила, як він допомагав грабувати її будинок… можливо, наглядав… і мабуть, тому її вбито, бо не вистачило б просто зв'язати її й заткати рота… якби вона залишилась жити, то могла б безперечно зідентифікувати його.
Він виглядав так, ніби йому забракло повітря.
— Але це все… припущення, — сказав він.
— Я знаю напевно, що Грін був в Англії через два тижні після смерті Регіни. Я знаю, що він по зав'язку загруз у продажі картин і викраденні їх назад. Я знаю напевно, що він убив би кожного, хто міг би його звинуватити, А решта… ну… це вже ваш клопіт.
— Боже мій, — сказав Фрост. — Боже мій.
Я знову рушив до зупинки автобуса. Він пішов зі мною з розгубленим виразом.
— Усі хотіли б знати, — сказав він, — як ви натрапили на слід організації.
Я усміхнувся.
— Підказка одного інформатора.
— Якого інформатора?
Контрабандиста в шарлатовому пальто, з блискучою зачіскою і крокодилячою торбинкою.
— Інформаторів не виказують, — мовив я.
Він зітхнув, похитав головою, зупинився, витяг з піджака клаптик відірваного телексу.
— Ви знайомі з австралійським поліцейським на прізвище Портер?
— Звичайно.
— Він переслав вам повідомлення.
Фрост дав мені телекс. Я прочитав акуратно надруковані слова,
...«Перекажіть тому художнику-бриташці Спасибі».
— Ви можете йому щось передати?
Він ствердно хитнув головою:
— Що?
— Не турбуйся, — сказав я.
Я стояв у темряві біля будинку свого кузена й зазирав досередини.
Він сидів в освітленій вітальні, дивився на Регіну, без рами, на каміні. Я зітхнув і подзвонив у двері.
Дональд повільно підійшов. Відчинив двері.
— Чарлз! — Він був трохи здивований. — Я гадав, ще ти в Австралії.
— Учора прилетів.
— Заходь.
Ми пішли на кухню, де було принаймні тепло, і сіли по різні боки столу. Він виглядав виснаженим і п'ятдесятирічним, тінь людини, яка відходить з життя.
— Як тобі ведеться? — запитав я.
— Ведеться?
— В торгівлі вином.
— Я не був у конторі.
— Якщо тобі досі не бракувало свіжих грошей, — сказав я, — то може невдовзі забракнути.
— Мені байдуже.
— Ти застряг, — сказав я. — Як голка на платівці. Програєш все той самий уривок.