У пастці - Страница 67

К оглавлению

Фрост промовив, ледь усміхаючись:

— Ви розворушили цілий мурашник.

Уолл спохмурнів, не схвалюючи такої фривольності.

— Виявляється, ви натрапили на досить розгалужену організацію.

Вони охопили зором гору паперів.

— Як з Дональдом? — запитав я.

Фрост не підводив очей. Рот його смикнувся. Уолл сказав:

— Ми поінформували містера Стюарта, що пограбування його дому і смерть місіс Стюарт спричинені діями сторонніх організацій, про які він не міг знати і які не міг контролювати.

Холодні, зручні слова.

— До нього дійшло те, що ви йому казали?

Брови Уолла здивовано вигнулись.

— Я особисто відвідав його цього ранку. Він, здавалося, все чудово зрозумів.

— А як з Регіною?

— З тілом місіс Стюарт, — поправив мене Уолл.

— Дональд хоче її поховати, — сказав я.

Фрост подивився на мене з майже людським співчуттям.

— Вся складність у тому, — сказав він, — що у разі вбивства тіло потерпілого має зберігатися у нас, бо адвокат може зажадати власної експертизи. У даному разі ми нікого не змогли звинуватити у вбивстві, не кажучи вже про організацію якогось захисту. — Він прокашлявся. — Ми видамо тіло місіс Стюарт для поховання, як тільки будуть залагоджені всі формальності.

Я подивився на свої пальці, переплітаючи їх. Фрост сказав:

— Ваш кузен і так багато що вам завдячує. На більше від нас годі й сподіватись.

Я криво посміхнувся й підвівся.

— Піду провідаю його, — сказав я.

Уолл знову потис мені руку, а Фрост провів мене через хол на вулицю. У ранніх зимових сутінках яскраво світилися вогні.

— Неофіційно, — сказав він, повільно йдучи зі мною, — можу розповісти, що мельбурнзька поліція знайшла в галереї список прізвищ людей, які виявилися відомими зломщиками. Вони розподілені за країнами, як і чужоземні покупці. Чотири прізвища припало на Англію. Мені за службовим становищем не випадає здогадуватися і тим більше ділитися з вами своїми здогадами, але є всі шанси припустити, що вбивця місіс Стюарт серед них.

— Справді?

— Так. Але прошу на мене не посилатися.

У нього був стурбований вигляд.

— Не буду, — пообіцяв я. — Отже, пограбування — місцева робота?

— Схоже, що це був їхній усталений метод.

Грін, — подумав я. — Через «і» довге. Грін міг їх найняти. А потім на паленищі перевіряв якість роботи.

Я зупинився. Ми стояли перед квітникарнею, де працювала Регіна. Фрост подивився на великі бронзові хризантеми, у яскраво освітленій вітрині, а тоді перевів запитливий погляд на мене.

Я поліз у кишеню й дістав шість револьверних гільз.

Віддав їх Фростові.

— Це від того пістолета, з якого чоловік на прізвище Грін стріляв у мене, — сказав я. — Він впустив їх під час перезаряджання. Я вам говорив про них по телефону.

Він похитав головою.

— Навряд чи на щось вони придадуться, — сказав я. — Але вони могли б переконати вас у тому, що Грін здатний на вбивство.

— Ну… то й що?

— Це тільки припущення…

— Далі.

— Грін, — сказав я, — перебував в Англії приблизно в той час, коли було вбито Регіну.

Він вирячився на мене.

— Може, Регіна знала його, — сказав я. — Вона була в галереї в Австралії. Може, вона бачила, як він допомагав грабувати її будинок… можливо, наглядав… і мабуть, тому її вбито, бо не вистачило б просто зв'язати її й заткати рота… якби вона залишилась жити, то могла б безперечно зідентифікувати його.

Він виглядав так, ніби йому забракло повітря.

— Але це все… припущення, — сказав він.

— Я знаю напевно, що Грін був в Англії через два тижні після смерті Регіни. Я знаю, що він по зав'язку загруз у продажі картин і викраденні їх назад. Я знаю напевно, що він убив би кожного, хто міг би його звинуватити, А решта… ну… це вже ваш клопіт.

— Боже мій, — сказав Фрост. — Боже мій.

Я знову рушив до зупинки автобуса. Він пішов зі мною з розгубленим виразом.

— Усі хотіли б знати, — сказав він, — як ви натрапили на слід організації.

Я усміхнувся.

— Підказка одного інформатора.

— Якого інформатора?

Контрабандиста в шарлатовому пальто, з блискучою зачіскою і крокодилячою торбинкою.

— Інформаторів не виказують, — мовив я.

Він зітхнув, похитав головою, зупинився, витяг з піджака клаптик відірваного телексу.

— Ви знайомі з австралійським поліцейським на прізвище Портер?

— Звичайно.

— Він переслав вам повідомлення.

Фрост дав мені телекс. Я прочитав акуратно надруковані слова,

...

«Перекажіть тому художнику-бриташці Спасибі».

— Ви можете йому щось передати?

Він ствердно хитнув головою:

— Що?

— Не турбуйся, — сказав я.

Я стояв у темряві біля будинку свого кузена й зазирав досередини.

Він сидів в освітленій вітальні, дивився на Регіну, без рами, на каміні. Я зітхнув і подзвонив у двері.

Дональд повільно підійшов. Відчинив двері.

— Чарлз! — Він був трохи здивований. — Я гадав, ще ти в Австралії.

— Учора прилетів.

— Заходь.

Ми пішли на кухню, де було принаймні тепло, і сіли по різні боки столу. Він виглядав виснаженим і п'ятдесятирічним, тінь людини, яка відходить з життя.

— Як тобі ведеться? — запитав я.

— Ведеться?

— В торгівлі вином.

— Я не був у конторі.

— Якщо тобі досі не бракувало свіжих грошей, — сказав я, — то може невдовзі забракнути.

— Мені байдуже.

— Ти застряг, — сказав я. — Як голка на платівці. Програєш все той самий уривок.