У пастці - Страница 63

«А бика до меча, — подумав я, — і момент прозріння до чаклуна».

— Ваші речі у нас, Тодде, — сказав Портер із задоволенням. — Уексфорда, Гріна й Снела затримали після прибуття й взяли з речовими доказами. Замки на валізці були подряпані й побиті, але вони не відкрилися. Всередині все має бути на місці. Можете забрати все вранці.

— Блискуче, — сказав я. — У них ще були якісь списки покупців?

— Авжеж. Розмоклі, але читабельні. Прізвища канадської клієнтури.

— Добре.

— Цієї миті ми робимо трус у галереї «Ярра», і Уексфорд там, допомагає. Ми натякнули йому, що хочемо від нього, і тільки-но я дам сигнал починати — ми дамо йому змогу діяти.

— Гадаєте, він справді це зробить? — запитав я.

— А ви не зробили б?

Думаю, я остерігався б данайців, що приносять дари; проте, зрештою, я не Уексфорд і наді мною не висить загроза тюремного ув'язнення. Ми під'їхали до бічних дверей «Гілтона». Портер умить опинився на тротуарі й стояв, як масивна колона, спостерігаючи з погано прихованим нетерпінням, як Джік, Сера та я поволі вибиралися з машини. Ми знову гуртом пройшли через знайому червоно-блакитну розкіш великого вхідного холу, звідти — через дверцята портьєрні й до контори менеджера готелю, що містилась позаду.

Високий чоловік у темному костюмі обслуги готелю запросив нас сісти і запропонував каву й сандвічі. Портер поглянув на свій годинник і запропонував нам трохи почекати.

Була шоста. За десять хвилин чоловік у сорочці й краватці приніс Портерові персональний радіотелефон. Портер вклав портативний навушник у вухо і почав слухати розрізнені голоси.

Контора була, власне, робочою кімнатою, освітленою неоновими панелями й функціонально умебльованою. Стіни її були пообклеювані графіками й розкладами чергувань. Вікон не було, і ніщо не вказувало, що день хилився до вечора.

Ми сиділи, пили каву й чекали. Портер їв водночас три сандвічі. Час минав.

Сьома година.

При штучному освітленні Сера виглядала блідою і втомленою. І Джік теж: борода його лежала на грудях. Я сидів і думав про життя, про смерть і про горошок на краватці.

О сьомій одинадцять Портер щільніше притулив навушник і зосередив свою увагу на стелі. Відпружившись, він переповів нам новини, що враз гальванізували нас.

— Уексфорд зробив усе, як ми й сподівались, і машина закрутилася.

— Яка машина? — запитала Сера.

Портер безвиразно подивився на неї.

— Відбувається те, — старанно пояснював він, — що ми запланували.

— О.

Портер знову прислухався до свого навушника й звернувся безпосередньо до мене.

— Він клюнув.

— Бо дурень, — сказав я.

Портер майже був усміхнувся — справжній подвиг для нього.

— Всі злочинці дурні, кожен по-своєму.

Минуло пів на восьму. Я запитально подивився на Портера. Він похитав головою.

— По радіотелефону багато говорити не можна, — сказав він. — Мало хто може слухати.

Як і в Англії, — подумав я, — журналісти прибувають на місце злочину раніше, ніж поліція; і мишка може почути про пастку.

Ми чекали. Стрілка годинника, здавалось, не рухалась. Джік позіхав, а очі Сери потемніли від утоми. За дверима, у передпокої, далі точилося нічим не потьмарене ділове життя дорогого готелю, мешканці збуджено готувалися до завтрашніх заїздів, що будуть вже останніми на цих змаганнях.

Дербі в суботу, Кубок у вівторок, епсомські перегони, (що ми пропустили) у четвер і міжнародні заїзди в суботу. По змозі жоден щирий аматор верхогонів не їхав додому до кінця всіх змагань.

Портер знову притулив навушник і завмер.

— Він тут, — сказав Портер.

Не знати чому серце у мене забилося частіше. Видимої небезпеки вже не було, але ж ось її акорди — як у древнього органа.

Портер вийняв навушник, поклав радіотелефон на письмовий стіл менеджера і вийшов у фойє.

— А нам що робити? — запитала Сера.

— Нічого — слухати.

Ми всі троє підійшли до дверей і прочинили їх на шість дюймів. Чули, як люди питають свої ключі від номера, цікавляться листами й повідомленнями, запитують про когось або цікавляться, як проїхати до Тоорака чи потрапити до «Фенні».

І раптом знайомий голос, від якого пучки як електрикою вдарило. Впевнений: не чекає на небезпеку.

— Я прийшов по пакунок, який минулого вівторка залишив тут містер Чарлз Тодд. Він каже, що здав його до камери схову. Ось у мене лист від цього, що уповноважує мене взяти цей пакунок.

Захрускотів папір, у той час як передавався лист. У Сери очі стали кожне завбільшки з яблуко.

— Ти справді писав його? — прошепотіла вона.

Я похитав головою.

— Ні.

Службовець готелю відповів:

— Дякую, сер. Зачекайте хвилинку, я принесу пакунок.

Запанувала тривала пауза. Серце у мене стугоніло в грудях.

Службовець повернувся.

— Прошу, сер. Картини, сер.

— Правильно.

Долинули невиразні звуки, коли за дверима несли згорток з картинами і теку для гравюр.

— Зараз я подам вам, сер, — раптом пролунав голос службовця зовсім поруч. — Ось, будь ласка, сер. — Він проминув контору, пішов крізь дверцята портьєрні на вихід. — Ви самі донесете, сер?

— Так. Так. Дякую. — Тепер, коли він тримав уже все в руках, у голосі його вчувався поспіх. — Дякую. До побачення.

Сера почала була:

— І оце все? — з відтінком розчарування, коли гучний голос Портера розрубав, наче сокирою, вельветовий спокій «Гілтона».

— Якщо ви не заперечуєте, ми потурбуємося про ці картини, — сказав він. — Я Портер, мельбурнзька міська поліція.