У пастці - Страница 6

— Важка, — промовив він нарешті. — Сама її підставка…

— Так, сер.

— Це повинно було статися… швидко.

— Так, сер, — знову сказав Фрост, і це прозвучало скоріш як констатація факту, ніж потіха Дональдові.

— Бі… бідолашна Регіна. — Слова його були тихі, горе — безмежне. Він важко опустився на стілець і втупився очима у простір.

Фрост обережно перевів розмову на вітальню, яку поліція опечатала на кілька днів і попросив, щоб ніхто з нас туди не заходив.

Жоден з нас.

Крім того, вони закінчили обстеження будинку, і містер Стюарт може користуватися іншими кімнатами, якщо захоче, де відбитки пальців посипані сірувато-білим порошком на полірованих поверхнях.

Містер Стюарт і знаку не подав, що чує все це.

Чи підготував уже містер Стюарт список викрадених речей?

Я подав аркуш із переписаним столовим сріблом та картинами, що я зміг пригадати. Фрост звів брови і відкопилив губи.

— Нам потрібно буде більше, ніж це, сер.

— Спробуємо пригадати сьогодні ще щось, — пообіцяв я. — Там бракує ще багато вина.

— Вина?

Я показав йому порожній льох, і він піднявся звідти замислений.

— Потрібно було немало часу, щоб винести все, — зауважив я.

— Вельми схоже на це, — зосереджено сказав він.

Свої думки він лишав при собі. Фрост порадив Дональдові підготувати коротку заяву і зачитати її перед спраглими новин репортерами, які ще чекали надворі, — нехай ті вже забираються і друкують почуте.

— Ні, — відказав Дон.

— Лише коротку заяву, — наполягав на своєму Фрост. — Ми можемо підготувати її зараз, якщо ви не проти.

Фрост написав її по суті сам, і я здогадався, що він зробив це не лише заради Дональда, а й для себе, бо хотів спекатися газетярів, від яких йому доводилося постійно відбиватися. Закінчивши писати, він прочитав заяву вголос. Вона звучала як поліційний звіт, пересипаний спеціальною термінологією, і була така далека від пережитого Довальдом, що мій кузен зрештою погодився зачитати її перед репортерами.

— Але щоб не було фотографів, — стурбовано сказав він, і Фрост запевнив, що простежить за цим.

Вони заполонили хол, цей натовп із голодними очима шукачів сенсацій, ці зубри своєї всюдисущої професії, позбавлені емоцій сотнями подібних вторгнень у людські трагедії. Звичайно, їм шкода хлопця, у якого вбили дружину, але новини є новини, а газети продаються завдяки поганим новинам, і якщо репортери не постачатимуть своїм власникам потрібного товару, то втратять роботу на користь своїх більш заповзятливих конкурентів. Рада преси останнім часом заборонила подібні безцеремонні копирсання в біографії, але лазівка, що ще залишилася, завдавала чимало прикрощів потерпілим.

Дональд стояв на сходах. Ми з Фростом — під ними; Дон читав без жодного виразу, ніби ті слова стосувалися когось іншого.

«… Я повернувся додому приблизно о сімнадцятій нуль-нуль і помітив, що за час моєї відсутності зникла значна кількість цінних речей… Я негайно подзвонив у поліцію… Моя дружина, якої завжди п'ятницями не було вдома, несподівано повернулася… і, можна припустити, порушила плани злочинців».

Він зупинився. Розчаровані репортери старанно занотовували ходульні фрази. Один з них, явно обраний репортерами заздалегідь, почав ставити запитання із вкрадливими м'якими нотками у голосі.

— Скажіть, будь ласка, які з цих зачинених дверей ведуть до тієї кімната, де вашу дружину?..

Дональд мимоволі ковзнув поглядом у бік вітальні. Всі повернули голови і вперли очі в білу безвиразну панель, щось записуючи.

— А чи не скажете ви, що саме було вкрадено?

— Срібло. Картини.

— Які картини?

Дональд похитав головою і став бліднути.

— Чи не могли б ви назвати їхню ціну?

— Я не знаю, — сказав Дон, помовчавши.

— Вони були застраховані?

— Так.

— Скільки спальних кімнат у вашому будинку?

— Що?

— Скільки спалень?

— Здається… п'ять.

— Що ви можете розповісти нам про свою дружину? Про її характер, роботу? І чи не могли б ви дати нам її фотографію?

Дональд не міг цього зробити. Він заперечно похитав головою, сказав: «Прошу вибачити», повернувся і пішов угору по східцях.

— Це все, — рішуче сказав Фрост.

— Не густо, — почулось ремство.

— А ви що хотіли? Крові? — сказав Фрост, припрошуючи їх до виходу. — Поставте себе на його місце.

— Та-а-к, — протяг хтось цинічно, але зрештою всі пішли.

— Ви бачили їхні очі? — запитав я. — Просто невситимий погляд.

Фрост посміхнувся.

— З цієї короткої розмови вони понаписують довгі репортажі.

Інтерв'ю дало свої позитивні наслідки. Більшість машин поїхали, та й решта, подумав я, не забаряться, як тільки розживуться на свіжі новини.

— Чому вони запитували про спальні? — поцікавився я.

— Щоб оцінити вартість будинку.

— Боже мій!

— Всі вони подадуть це по-різному. — У голосі Фроста забриніла веселість. — Вони завжди так. — Він подивився на східці, де стояв Дональд, і ніби ненароком запитав: — Ваш кузен у фінансовій скруті?

Я знав, що він розставляє пастки.

— Не думаю, — спроквола мовив я. — Ви запитали б краще його.

— Обов'язково, сер. — Він окинув мене своїм пильним, колючим поглядом. — А що ви знаєте про це?

— Тільки те, що поліція має якісь підозри, — сказав я спокійно.

Мої слова він пропустив повз вуха.

— У містера Стюарта діла йдуть нормально?

— Він ніколи не казав мені про це.

— Цими днями банкрутує дуже багато приватних компаній середньої руки.