У пастці - Страница 48

Ми з Серою вже бігли до ліфтів. Вона була надзвичайно бліда, з диким виразом очей, і я зрозумів, що б там не скоїлось у номері, для неї це було занадто.

Джік понісся за нами. На сімнадцятому поверсі було шість ліфтів, і чекати на них треба було не більше як п'ять секунд. Цього разу секунди здавались годинами, але насправді ми чекали скільки належало, не більш, Двері гостинно розсунулись, ми вскочили у кабіну і з маніакальною швидкістю натиснули на кнопку «закриття дверей».

Двері зачинилися.

Ліфт опустився, справно і швидко.

— Де машина? — запитав я.

— На автостоянці.

— Бери і під'їзди до бічних дверей.

— Гаразд..

— Сера…

Вона дивилась на мене з переляком.

— Візьмеш мою сумку. Вона стоятиме у холі.

Сера повільно перевела погляд на мою єдину вільну руку, на порожній лівий рукав піджака.

— Сера!

— Авжеж… гаразд.

Ми вискочили у хол, де було повно людей, що поверталися з Кубка. Гомінливі групи перебували у постійному русі, перемішувалися, і охопити зором усіх від стіни до стіни було неможливо. Це на краще, — подумав я.

Валізка й сумка чекали біля парадного виходу, їх стеріг юнак у формі носія.

Я підійшов до нього з десятьма доларами.

— Красно дякую, — сказав я.

— Не турбуйтесь, — відповів він радо. — Може, піймати вам таксі?

Я заперечливо похитав головою. Узяв валізку, а Сера сумку, і ми вийшли на вулицю.

Завернули праворуч. Поспіхом. Знову праворуч, за ріг — туди, де ми мали зустрітися з Джіком.

— Його нема, — сказала Сера, панікуючи,

— Приїде, — сказав я підбадьорливо. — Ми рушимо, йому назустріч.

Ми пішли. Я нервово озирався, чекаючи погоню, але її не було. Джік завернув за ріг на двох колесах і загальмував біля нас, іздерши з шин кілька міліметрів покриття. Сера забралася на переднє сидіння, а я з валізкою — на заднє. Джік зробив карколомний розворот на сто вісімдесят градусів і помчав чимдалі від «Гілтона», перевищуючи дозволену швидкість.

— Овва, — промовив він і розсміявся, відпружуючись. — Як ти до цього всього додумався?

— Брати Маркс.

Він похитав головою:

— Дурна до безтями комедія.

— Куди ми їдемо? — спитала Сера.

— Чи помітив ти, — пожартував Джік, — як моя дружина завжди повертає нас до дійсності?

Мельбурн займав дуже велику територію.

Ми їхали навмання на північ, на схід по, здавалось, нескінченних приміських районах, де йшло будівництво: будинки, крамниці, гаражі, споруди легкої промисловості, — усе мало безладний і, як на мою думку, американський вигляд.

— Де ми? — запитав Джік.

— Якийсь Бокс Гілл, — відповів я, прочитавши назву на вивісках магазинів.

— Що тут, що десь-інде — один біс.

Ми проїхали, ще кілька миль і зупинились біля сучасного мотелю середнього класу, де на фасаді маяли строкаті трикутні прапорці. Далеко цьому мотелю до «Гілтона», хоча наші нові номери були чистіші, ніж можна було б собі уявити.

Прості дивани, прямокутник потертого килимка, прибитого по ріжках, і настільна лампа, пригвинчена, до нерухомого столу. Люстерко, примоцьоване просто до стінки, обертове крісло, прикріплене шворнями до підлоги. А ще — строкаті завіси, гарячий душ.

— Власники подбали, щоб ми багато не поцупили, — сказав Джік. — Давай намалюємо їм мюраль.

— Ні! — вигукнула до краю перелякана Сера.

— Є чудове австралійське прислів'я, — сказав Джік. — Якщо воно рухається — стріляй, росте — зрубай.

— А до чого це? — спитала Сера.

— Ні до чого. Мені здалося, що Тоддові приємно буде це почути.

— Дайте прийти до тями.

Ми й намагались Це робити — нашим, нетрадиційним способом.

Джік крутився у кріслі в моєму номері. Сера сиділа на одному дивані, а я на другому. Моя валізка й сумка стояли біч-о-біч на підлозі.

— Ви розумієте, що ми чкурнули з «Гілтона», не заплативши? — спитала Сера.

— Аж ніяк, — відказав Джік. — Судячи з нашого вбрання, ми ще там живемо. Я їм згодом потелефоную.

— Але Тодд…

— Я заплатив, — сказав я. — До вашого повернення.

Їй ніби трохи відлягло.

— Як вас Грін знайшов? — запитав я.

— Бозна, — відповів Джік похмуро.

Сера була вражена.

— Як ти довідався про Гріна? Як ти довідався, що в нашому номері є хтось, крім нас із Джіком? Як ти довідався, що ми потрапили в такі тарапати?

— Джік мені сказав.

— Він не міг! Він не міг ризикувати, попереджаючи тебе. Він просто мусив запросити тебе. І він це зробив…. — її голос тремтів. Сльози вже набігали їй на очі. — Вони примусили його…

— Джік сказав мені, — відповів я, пояснюючи. — По-перше, він назвав мене Чарлз, чого ніколи не робить, і, отже, я зрозумів: щось не так. По-друге, він був грубий зі мною — я знаю, ти вважаєш, що він завжди так зі мною поводиться, але це не так, принаймні не настільки. А по-третє, він назвав мені прізвище чоловіка, і я мав здогадатися, що він у вашому номері й примушує вас запросити мене, аби я вскочив у паскудну халепу. Він сказав мені «окис хрому», а це пігмент у зеленій фарбі — «грін».

— Зелена фарба, «Грін»! — Сльози в очах висохли. — Ви справді обоє — виняткові люди, — сказала вона.

— Тривала практика, — бадьоро сказав Джік.

— Розкажи мені, що сталося, — попросив я.

— Ми пішли перед останнім заїздом, щоб уникнути шарварку на дорозі й нормально доїхали до «Гілтона». Я поставив машину, й ми піднялись у номер. Вже за якусь хвилину почувся стук у двері, а коли я відчинив, вони вдерлися…

— Вони?

— Втрьох. Один з них — Грін. Ми його відразу впізнали завдяки твоєму малюнку. Другий — хлопець із Художнього центру. Третій складався з біцепсів і кошлатих брів, мозок у нього містився в кулаках.