У пастці - Страница 43

— Добра робота, — сказав я.

Ми всі зустрілися внизу в холі о пів на одинадцяту.

Довкола гомінка атмосфера очікування переймала говірку юрбу, потенційних переможців, котрі проводили ранок за віншувальними тостами. Я побачив, що адміністрація готелю влаштувала справжній водограй з шампанського біля входу до коктейль-бару в кінці коридора.

— Дармова випивка, — сказав Джік з пошаною, взявши склянку й підставивши її під щедру піняву рідину, що лилася згори золотавими цівками. — І непогана до того ж, — додав він, куштуючи. Він підніс склянку: — За мистецтво. Упокой, боже, душу його.

— Життя коротке. Мистецтво вічне, — сказав я.

— Мені це не подобається, — сказала Сера, занепокоєно дивлячись на мене.

— Це був улюблений вислів Альфреда Маннінгза. І не турбуйся, люба, він прожив вісімдесят з гаком.

— Сподіваймося, що й ти проживеш стільки.

Я випив за це. На ній була кремова сукня з золотими ґудзиками; зграбна, зроблена на замовлення, строгий крій. Вигляд військового, який збирається на передову.

— Не забудьте, — попередив я. — Якщо вам здасться, Що ви побачили Уексфорда або Гріна, то зробіть так, щоб і вони вас побачили.

— Дай-но я ще раз погляну на їхні обличчя, — сказала вона.

Я вийняв з кишені нотатник для замальовок і знов передав їй, хоча вона вивчала його уздовж і впоперек протягом усієї вчорашньої вечері.

— Якщо вони й справді мають такий вигляд, то, може, я їх впізнаю, — сказала Сера, зітхаючи. — Можна, я захоплю це з собою? — Вона поклала нотатник у торбинку.

Джік засміявся.

— Треба віддати Тоддові належне, він уміє схоплювати схожість. Звичайно, ніякої уяви. Він здатний малювати тільки те, що бачить.

Як і завжди, його голос був сповнений зневаги. Сера запитала:

— Тодде, а ти не ображаєшся за всі ті страшні речі, що Джік каже про твою роботу?

Я всміхнувся.

— Я знаю достеменно, що він про це думає.

— Якщо це поліпшить твоє самопочуття, — звернувся Джік до дружини, — то він був найпершим студентом на нашому курсі. Звичайно, вони там у художньому коледжі, нічогісінько на цьому не розуміються.

— Ви обидва малахольні.

Я зиркнув на годинник. Ми допили шампанське й поставили склянки.

— Постав за мене на переможця, — сказав я Сері, цілуючи її в щоку.

— Твоє щастя може скоро скінчитись.

Я всміхнувся:

— Постав на одинадцятий номер.

Її очі потемніли від недоброго передчуття. Джік тримав бороду проти вітру, протиставляючись майбутнім бурям.

— Ходіть уже, — сказав я бадьоро. — Побачимося пізніше.

Я подивився, як вони пішли, й дуже пошкодував, що ми всі втрьох не можем отак просто піти на цілий день на Мельбурнзький Кубок. Я залюбки уникнув би того, що чекало на мене попереду. Цікаво, чи інші теж вагаються, готуючись виконати якесь завдання, — хотілося б, щоб молодята і не думали про це. Гадаю, найгірше — це початок. А вже як візьмешся до чогось, то ніде дітися. Але коли є ще час передумати, скасувати — спокуса відступу деморалізує.

Нащо лізти на Еверест, якщо можна полежати біля підніжжя на осонні?

Зітхнувши, я попрямував до касира в реєстратурі й поміняв якнайбільше туристичних чеків на готівку. Щедрість Мейзі була завбачлива. На той час, як я повернуся додому, з цього мало що залишиться.

Чотири години чекати. Я перебув їх нагорі в номері, заспокоюючи нерви тим, що малював краєвид з вікна. Чорні хмари ще висіли над обрієм, наче обплутуючи небо павутинням. Особливо у напрямку Флемінгтонського іподрому. Я сподівався, що на час Кубка збережеться суха погода.

За півгодини до першого заїзду я вийшов з «Гілтона» і неквапом подався до Свонстонської вулиці та головного торговельного району. Всі крамниці, звичайно, були позачинювані. День Мельбурнзького Кубка — національне свято. Задля Кубка — все зупинялося.

Я вийняв ліву руку з черезплічника й обережно просунув її у рукави сорочки та піджака. Надто вже запам'ятовувався чоловік у піджаці, накинутому на одне плече. Виявилося, що коли загачити великим пальцем пояс штанів, то це забезпечувало достатню підтримку для руки.

Завжди метушлива, Свонстонська вулиця була на себе не схожа. Люди й зараз стрімголов бігли по ній, що, здавалося, взагалі властиве мельбурнзьким пішоходам, але було їх нині не тисячі, а десятки. У трамваях, що сновигали туди й сюди по центральних магістралях, було тепер більше вільних місць, ніж пасажирів. У машинах, що мчали, водії сиділи, поопускавші очі й займаючись небезпечним на такій швидкості ділом: крутили ручки приймачів. П'ятнадцять хвилин до перегонів, через які щороку вся Австралія зупиняється. Джік прибув вчасно, — їдучи прокатною сірою легковичкою, він гладенько завернув зі Свонстонської за ріг, де я чекав на нього. Він зупинився біля галереї «Ярра Рівер Файн Артс», вийшов, відкрив багажник, одяг коричневий спецхалат, який звичайно носять комірники.

Я поволі рушив до нього. Джік вийняв маленький приймач, увімкнув його і поставив на дах машини. Почувся металевий голос коментатора, який оповідав про те, що їздці вийшли на парад на іподромі Флемінгтон.

— Здоров, — сказав він, коли я наблизився до нього. — Все готово? — Я похитав головою і пішов до дверей галереї. Пхнув їх. Вони були надійно зачинені. Джік знову почав порпатись у багажнику, в якому ще було дещо, як наслідок його другої виправи до крамниць у Аліс Спрінгз.

— Рукавиці, — сказав він, подаючи їх мені й одягаючи сам. Вони були з білої бавовняної тканини зі збірчастими зап'ястками; вигляд у них був надто новий і надто чистий.