У пастці - Страница 40

— Якщо тебе викинуть з вікна у «Гілтоні», то ти нікому вже цієї історії не переповіси, — пожартував він.

— Вікна широко не розчиняються, — відповів я. — Це неможливо.

— Оце вже легше.

— А завтра, — спитала Сера, — що завтра?

Непевно, раз чи двічі зупинившись, я змалював у загальних рисах свої плани на кубковий день. Коли я закінчив, вони обоє мовчали.

— Отже, так, — сказав я. — Ви хочете додому?

Сера підвелась.

— Ми це обговоримо, — сказала вона тверезо. — Відповімо, коли повернемось.

Джік також підвівся, але по тому, як стирчала його борода, було вже відомо, яка його думка. Це ж бо він вибирав курс з небезпечними метеоумовами, коли ми ходили в Атлантиці й Північному морі. У душі він був ще відчайдушніший за мене.

Вони повернулись о другій, прителющивши з собою величезний кошик з фруктової крамниці з пляшкою шотландського віскі та ананасом згори.

— Харчі для госпіталізованого друга, — оголосив Джік, виймаючи все й виставляючи на самісінький край ліжка. — Як ти себе почуваєш?

— Кожним кінчиком нерва.

— Краще помовч. Ну, Сера дає «добро».

Я спробував зазирнути їй у вічі. Вона відповіла імені твердим поглядом, погоджуючись без особливого захвату. Не було протидії, але не було й бажання. Вона погоджувалася з необхідності, а не з переконання.

— Гаразд, — сказав я.,

— Далі в нашому списку, — сказав Джік, пораючись з кошиком, — одна пара сірих штанів середнього розміру. Одна світло-блакитна бавовняна сорочка.

— Чудово.

— Але до Мельбурна ти цього одягати не будеш. Для виїзду з Аліс Спрінгз ми дістали щось інше.

Я помітив у них на обличчі веселий вираз і запитав з поганим передчуттям:

— Що там іще?

Дедалі більше звеселяючись, вони повикладали те, що принесли для мого непомітного виїзду з Аліс Спрінгз.

І в ньому довелось мені тинятися по маленькому аеропорту в проміжку між реєстрацією та посадкою, привертаючи до себе загальну увагу. На мені були вицвілі, пошарпані джинси, підрізані до половини литки. Сандалі на босу ногу, на пенькових підборах без задників. Ясно-оранжеве, червоне й фуксинове пончоподібне вбрання вільно, як накидка, закривало руки, звисаючи від плечей до ніг. Мішкувата теніска під сподом. Великі сонячні окуляри. Штучна засмага на всьому неприкритому тілі. На довершення всього — величезний бриль з плетеною на два дюйми оздобою на крисах, — такі капелюхи полюбляють у бушах, щоб відганяти мух. Мухи — це суща кара для Австралії. Рух правої руки, якою нібито відганяєш мух, відомий як щиро австралійське привітання.

На цьому капелюсі була розрахована на туристів стрічка з яскравим і помітним написом: «Я підіймався на Еєрз Рок».

На додачу до цієї мішанини я ніс сумку трансавстралійської авіалінії, яку Сера купила дорогою. Всередині — предмети особистого туалету.

— Ніхто, — сказав Джік задоволено, розкладаючи моє вбрання, — побачивши це все, не здогадається, що ти щойно підвівся з нош.

— Справді, більше схоже на божевільного.

— І справді дуже схоже, — сухо мовила Сера.

Коли я приїхав, вони обоє з сумним виразом сиділи в аеропорту. Тільки кинули на мене оком і втупилися обоє у підлогу, ледве втримуючись як вони мені потім пояснили, від репоту при погляді на це опудало.

Зібравшись із силами, я підійшов до стенда з поштівками й чекав навстоячки, бо, сказати по правді, так усе-таки було зручніше, ніж сидячи. Всі поштівки на стенді були нескінченною низкою зображень масивного приземкуваного оранжевого моноліту з пустелі; Еєрз Рок на світанку, на заході й щоп'ять хвилин у проміжку між сходом і заходом сонця.

Я роздивлявся по черзі стенд і виставлений крам, а тим часом оглянув присутніх у кімнаті. Близько п'ятдесятьом специфічно дібраних потенційних пасажирів. Кілька службовців аеропорту, спокійних і неквапливих. Пара аборигенів із запалими очима і терплячими зчорнілими лицями, що чекала, доки автобус відвезе їх з аеропорту назад до їхніх сновидінь. Кондиціонери давали приємну прохолоду, але рухам усіх присутніх був притаманний ще лінивий ритм, принесений з осоння.

Ні в кого не було загрозливого вигляду.

Оголосили рейс. Зареєстровані пасажири, Джік та Сера, теж підвелися, взяли свій ручний багаж і побрели на передангарний бетонований майданчик.

І тільки тоді я його побачив.

Того чоловіка, що підійшов до мене на балконі, щоб скинути на землю.

Я був спочатку майже переконаний, а потім цілком певний у цім. Він увесь час сидів серед пасажирів, читаючи газету, яку оце тепер згортав. Він стояв не рухаючись і дивився, як Джік і Сера показують біля дверей посадкові талони, а потім проходять до бетонованого, майданчика, його очі простежили за ними до самісінького літака. Коли вони одне за одним піднялись по східцях і зникли з поля зору, чоловік нарешті зрушив з місця і попрямував до мене.

Серце мені стислося до болю. Адже я зовсім не міг бігти.

У нього був той самий вигляд. Точнісінько той самий. Молодий, дужий, рішучий, з координацією рухів, як у кота. І йде до мене.

Джік сказав би: «Боже!»

Він не позирнув на мене. За три ярди від мене підійшов до настінного телефону й почав шукати в кишені монети.

Мої ноги ніби приросли до підлоги. Я був ще переконаний, що він помітить мене, роздивиться уважно, пізнає… і зробить щось таке, про що мені доведеться пошкодувати. Я відчув, як піт тече під пов'язками.

— Завершується посадка на Аделаїду й Мельбурн. Мені доведеться піти, — подумав я. — Доведеться пройти повз нього, щоб дійти до дверей.