У пастці - Страница 3

Увечері її тіло поклали у санітарну машину й повезли. Я чув усе це, але Дональд і знаку не подав, що розуміє, звідки той шум. Я подумав, що, може, його мозок вибудував своєрідний захисний бар'єр проти всього, що завдавало нестерпних мук, і це можна було зрозуміти.

Інспектор нарешті встав і розім'явся; від довгого сидіння на кухонному ослоні у нього заніміли ноги та спина. Він сказав, що залишить на ніч у будинку чергового констебля, а сам повернеться вранці. Дональд непевно похитав головою; він, очевидно, не розчув як слід його слів, і навіть коли поліція поїхала, все ще сидів у кріслі, як робот, неспроможний поворухнутися.

— Ходімо, — сказав я. — Ходімо спати.

Я взяв його за руку, допоміг підвестися і повів по сходах нагору. Він ішов, як сновида, не опираючись.

У їхній спальні панував розгардіяш, проте у кімнаті з двоспальним ліжком, приготованим для мене, все лишалося на своїх місцях. Він не роздягаючись упав крижем у ліжко, затулив руками очі й у страшенному відчаї поставив те запитання, яке ставлять собі страждальці всього світу і на яке немає відповіді:

— Чому? Чому це сталося саме з нами?

Я пробув у Дональда цілий тиждень, і за цей час на деякі запитання, — тільки, звичайно, не на це, — відповідь знайшлася.

Найпростіше було з'ясувати, чому Регіна завчасу повернулася додому. Вже давненько у неї з приятелькою-квіткаркою були напружені стосунки, аж ось нарешті вибухнула неприємна сварка, і Регіна відразу пішла. Вона виїхала десь о пів на третю і, певно, поїхала прямо додому, оскільки припускалося, що принаймні за дві години до п'ятої вона була вже мертва.

Про все це у напівофіційній формі повідомив Дональда поліцейський інспектор у суботу після обіду. Дональд вийшов у осінній сад і заплакав.

Інспектор Фрост, людина така ж холодна, як і його ім'я, тихо зайшов на кухню, зупинився поруч зі мною і став спостерігати за Дональдом, що стояв, похнюпившись, серед яблунь.

— Я хотів би довідатися від вас про стосунки між містером і місіс Стюарт.

— А що саме вас цікавить?

— Ну, як вони ладнали між собою?

— Хіба ви ще не зрозуміли?

Він відповів не відразу і якось невиразно:

— Сила переживання в горі не завжди точно вказує на силу почуттів у коханні.

— Ви так завжди висловлюєтесь?

Ледь помітна посмішка промайнула на його обличчі і згасла.

— Я процитував з підручника психології.

— «Не завжди» означає «як правило», — сказав я.

Він кліпнув очима.

— Ваш підручник — формене пустослів'я.

— Провина та каяття можуть виявлятися і в надмірній жалобі.

— Небезпечне пустослів'я, — додав я. — Наскільки я можу судити, медовий місяць ще не скінчився.

— Після трьох років?

— А чом би й ні?

Він стенув плечима і промовчав. Я відвернувся, щоб не дивитися на Дональда, і сказав:

— Чи є шанси повернути що-небудь з украденого?

— Гадаю, мінімальні. Коли йдеться про старожитності, то поки повернеться господар, речі десь найпевніш уже будуть на півдорозі через Атлантику.

— Це не той випадок, — заперечив я.

Він зітхнув.

— Навряд. Протягом останніх років було сотні зломів з пограбуванням, але вдалося повернути мізерію. Антикваріат — великий бізнес у наші дні.

— Злодії стали знавцями антикваріату? — спитав я скептично.

— Тюремні бібліотеки повідомляють, що найбільшим попитом користуються у них саме книги про антикваріат. Уся ця братія добре визуджувала. Їх, щоб відразу після виходу з в'язниці реалізувати свої плани.

В голосі його несподівано зазвучали цілком людські інтонації.

— Може, вип'ємо кави? — запропонував я.

Він подивився на годинник, звів брови і погодився. Поки я готував каву, він сидів на кухонному ослоні; поріділе русяве волосся, витертий сірий костюм — інспекторові явно за сорок.

— Ви одружені? — запитав він.

— Ні..

— У вас був роман з місіс Стюарт?

— А-а! Он ви куди гнете!

— Як не запитаєш, ніхто сам не скаже.

Я поставив на стіл пляшку молока, цукорницю, запросив пригощатися. Він поволі розмішав каву.

— Коли ви були тут востаннє?

— Торік у березні. До їхньої подорожі в Австралію.

— В Австралію?

— Вони їздили туди, щоб ознайомитися з процесом виноробства. Дональд мав намір організувати оптові поставки австралійського вина. Їх не було десь зо три місяці. Спитати б: чому їхній будинок не пограбували тоді, коли грабіжники нічим не ризикували?

Він відчув у моєму голосі прикрість.

— Життя сповнене гіркої іронії.

Кава була гаряча, він обережно склав губи дудочкою, втягнувши повітря, і подув на димучий напій,

— Які у вас були плани на сьогодні? Якби, звичайно, все було гаразд?

Я мусив згадати, який же сьогодні день. Субота. Фантастичний, нереальний день.

— Пішов би на верхогони, — сказав я. — Ми завжди ходимо на верхогони, коли я приїжджаю в гості.

— Вони любили верхогони?

Те, що він сказав про них у минулому часі, різонуло мені слух. Тепер стільки всякого відійшло у минуле. Мені було важко переключитися, набагато важче, ніж йому.

— Так… але, я гадаю, вони ходять… ходили… лише заради мене.

Він знову скуштував кави, обережно відсьорбнувши ковток.

— Як це розуміти? — запитав він.

— Я малюю переважно коней, — пояснив я.

Дональд зайшов чорним, ходом, змарнілий, з червоними від безсоння очима.

— Там преса дереться через живопліт, — кинув він похмуро.

Інспектор Фрост скреготнув зубами, встав, відчинив двері до холу і голосно гукнув усередину будинку: