У пастці - Страница 25


К оглавлению

25

— Гаразд — сказав я. — Ходімо?



Вони були всі американці, всі багаті, на пенсії і захоплені перегонами. Містер і місіс Говард К. Петрович з Ріджвіля, штат Нью-Джерсі, та містер і місіс Уайт Л. Мінчлес з Картера, штат Іллінойс.

Уайт Мінчлес — той, що цитькав на інших, — закликав присутніх узятися до чотирьох порцій густої кави-глясе і однієї чорної. Чорна — для нього самого. Серце, пробурмотів він, поплескавши відповідне місце на грудях. Русявий чоловік, окуляри в чорній оправі, бліда шкіра, як у людини, що рідко буває на свіжому повітрі, помпезні манери.

— Тепер, наш юний друже, послухаймо все з самого початку.

— Гм, — промимрив я. Де ж був той початок? — Хлопець-художник кинувся на мого друга Джіка, бо Джік назвав його карним злочинцем.

— Угу, — кивнула головою місіс Петрович, — я це чула. Ми вже виходили з галереї. Але навіщо він так зробив?

— Нема нічого злочинного в копіюванні гарних картин, — сказала місіс Мінчлес по-знавецькому. — У Луврі в Парижі, це у Франції, через цих дратливих студентів-копіювальників годі підступитися до «Мони Лізи».

У неї був начіс, зроблений після блакитного тонувального шампуню, вбрання барви морської хвилі з немнучкого храму й досить діамантів, щоб привабити злодійського верховоду. Від куточків рота вниз у неї автоматично вимальовувались дві риски несхвалення. Худокосте тіло. Тупоголова.

— Усе залежить від того, навіщо копіюють, — пояснив я. — Якщо людина збирається видати копію за оригінал, то це ошуканство.

Місіс Петрович почала була: «Ви вважаєте, що молодик фальсифікував…» — але її жестом урвав Уайт Мінчлес.

— Ви хочете сказати, — підвищив він голос, — що цей юний художник малював Маннінгза, якого він згодом намірявся продати як оригінал?

— Е-е… — замулявся я.

Уайт Мінчлес не вгавав:

— Ви хочете сказати, що Маннінгз, про якого він казав, ніби ми його можемо придбати, теж фальсифікат?

Співрозмовники водночас перелякались такої можливості й подивляли проникливість Уайта Л.

— Не знаю, — відповів я. — Мені просто хотілося б побачити на власні очі.

— Може, ви самі хочете придбати Маннінгза? Може, ви чийсь посередник? — запитання Уайта були суворі й дошкульні.

— Аж ніяк, — відповів я.

— Ну, якщо так… — Уайт озирнувся на решту трьох і побачив їхню мовчазну згоду. — Він сказав нам з Руті, що є гарна картина Маннінгза на тему перегонів за дуже помірковану ціну в маленькій галереї неподалік… — Він пошукав указівним і великим пальцями у зовнішній нагрудній кишені. — Ага, ось воно. «Ярра Рівер Файи Артс». Третій поворот по вулиці Свонстона і там ярдів двадцять.

У вигляді містера і місіс Петрович була покора.

— Він сказав нам точнісінько те саме.

— А зовні такий гарний молодик, — сумно додала місіс Петрович. — Усе розпитував про нашу подорож. Цікавився, на кого ми поставимо на Кубку.

— Запитав, куди ми збираємось їхати після Мельбурна, — похитав головою містер Петрович. — Ми відповіли, що до Аделаїди та Аліс Спрінгз, а він на те сказав, що Аліс Спрінгз — це Мекка для художників, і порадив доконче відвідати там галерею «Ярра Рівер». Та сама фірма, — сказав він. — У них завжди є гарні картини.

Містер Петрович хибно зрозумів би мене, якби я нахилився над столом і міцно його обняв. Я натомість скупчив свою увагу на смачнющій каві й приберіг цей порив для себе.

— Далі ми їдемо до Сіднея, — повідомив Уайт Л. — Щодо Сіднея він не зробив ніяких пропозицій.

Високі склянки були вже майже порожні. Уайт поглянув на годинник і проковтнув рештки своєї чорної кави.

— Ви нам так і не сказали, — почала спантеличена місіс Петрович, — чому ваш друг назвав молодика карним злочинцем. Тобто… Я можу зрозуміти, чому молодик напав на вашого друга і втік, якщо він справді карний злочинець, але чому ваш друг дійшов такої думки?

— Я тільки-но хотів запитати про те саме, — сказав Уайт, поважно похитуючи головою.

Помпезний брехун, — подумав я.

— Мій друг Джік, — пояснив я, — художник. Він був невисокої думки про те, що робив молодий художник. І тому назвав його роботу карним злочином. Він з таким самим успіхом міг сказати, що це паскудство.

— Оце й усе? — розчаровано запитала місіс Петрович.

— Ну… молодий чоловік малював фарбами, що звичайно не змішуються. Джік — людина вимоглива. Він не може дивитися на те, що фарби використовують не так, як слід.

— А що ви мали на увазі, коли сказали «не змішуються»?

— Фарби — не хімікати, — пояснив я вибачливо. — Більшість із них не впливає одна на одну, але треба бути обережним.

— А до чого призводить необережність? — запитала Руті Мінчлес.

— Гм… нічого не вибухає, — сказав я усміхаючись. — Просто… ну, якщо змішувати, білила — а не свинець — з жовтим кадмієм, що містить сірку, як робив молодик, то ви дістаєте приємний блідий тон, але обидві речовини взаємодіють і з бігом часу темніють і змінюють картину.

— І ваш друг назвав це карним злочином? — не ймучи віри, запитав Уайт. — Це, либонь, не має такого великого значення.

— Е-е… Ну от, приміром, Ван Гог користувався новою яскравою жовтою фарбою, виготовленою з хрому, коли малював свої «Соняшники». Жовтий кадмій за тих часів ще не був винайдений. А жовтий хром, як виявилося, за сотню-другу років розкладається і дає зеленаво-чорний тон; соняшники вже мають дивний колір, і досі нема нікого, хто придумав би, як зупинити цей процес.

— Але ж молодик не малював для майбутності, — роздратувалась Руті. — А що він не Ван Гог, то це все не має особливого значення.

25