У пастці - Страница 23

Якби мені вдалося привезти додому досить доказів, які поза всяким сумнівом доводять, що пограбування його дому сягає своїм корінням торгівлі картинами в Австралії, то поліція злізла б йому з шиї, він сам ожив би, а Регіну можна було б поховати як годиться.

Якби.

І при цьому справу треба залагодити швидко, бо може бути запізно. Дональд, який година по годині в порожньому домі сидить перед картиною, уп'явшись у неї очима… Дональд на межі..

У Мельбурні було холодно, сиро і дув сильний вітер. Ми з вдячністю зареєструвались у «Гілтоні» й поринули в теплі плюшеві нетрі; від самих дверей наші душі втішалися насиченими червоними, пурпуровими й блакитними кольорами, оксамитовою тканиною, міддю, позолотою та склом. Персонал готелю усміхався. Ліфти працювали. Те, що я сам поніс свою валізку, справило легкий шок. Все це годі порівняти з тими голими стінами, у яких я жив в Англії.

Я розпакував свої речі, тобто повісив єдиний костюм, що трохи пожмакався у м'якій торбі, й знову заходився телефонувати.

У мельбурнзькій конторі фірми «Монга Вайнярдз Пропраєтарі Лімітід» бадьоро повідомили мені, що з містером Дональдом Стюартом з Англії мав діло сам управитель, містер Гадсон Тейлор, який зараз перебуває у своїй конторі, розташованій безпосередньо на плантаціях виноградника. Дати телефон?

— Красно дякую.

— Пусте, — відповіли з контори; я зрозумів, що це австралійське скорочення від нашого «Нема за що, прошу».

Я дістав карту Австралії, куплену дорогою з Англії. Мельбурн, столиця штату Вікторія, лежав акурат у південно-східному кутку. Аделаїда, столиця Південної Австралії, розташована приблизно за чотириста п'ятдесят миль на північний захід. Поправка сімсот тридцять кілометрів: австралійці вже перейшли на метричну систему, і це плутало мені в голові всі розрахунки.

Гадсона Тейлора не було в його конторі на винограднику. Такий самий бадьорий голос повідомив мені, що він поїхав до Мельбурна на перегони. Його кінь братиме участь у Кубку. Інтонації у голосі свідчили про те, що до такої звістки слід поставитися з належною пошаною.

А можу я взагалі якось із ним сконтактуватись?

Звичайно, якщо це важливо. Він зупиниться у друзів. Запишіть номер. Подзвоніть о дев'ятій.

Зітхнувши, я спустився на два поверхи і побачив, що Джік і Сера з радісним задоволенням гасають по номеру.

— Ми дістали квитки на верхогони на завтра і вівторок, — сказав він. — І перепустку для машини. І саму машину. А в неділю навпроти готелю відбудеться матч крикетистів «Уест Індії» та «Вікторії», на це у нас теж є квитки.

— Чудеса з ласки «Гілтона», — пояснила Сера, маючи у зв'язку з цією програмою набагато щасливіший вигляд. — Комплект квитків прикладався до вартості номерів, на які скасовано броню.

— Отже, що ти хочеш, щоб ми робили сьогодні ополудні? — широким жестом закінчив Джік.

— Ви зможете витримати Художній центр?

Виявилося, зможуть. Навіть Сера пішла, не віщуючи при цьому кінця світу: брак успіхів у мене підбадьорив її. Щоб її зачіска не намокла і не розкрутилася, ми поїхали у таксі.

«Вікторія Артс Сентр» — це масивна, сучасна й оригінальна споруда, що має найбільший у світі дах з вітражного скла. Джік глибоко вдихав повітря, ніби хотів виповнити легені живильним духом цього місця, і гучно розпатякував про те, що, мовляв, Австралія — найчудовіша, найчудовіша, єдина країна з духом пригодництва, що залишилась у цьому світі корупції, стагнації, військових конфліктів, ненатлості, свободоненависництва, підступності, каральних заходів, гнилизни й забруднення. Відвідувачів, що проходили мимо, це вражало до глибини душі, а Сера взагалі не висловлювала ніякого подиву.

Маннінгза, між іншим, ми знайшли у найдальшому закутку лабіринту галерей. Картина сяяла завдяки чудовому освітленню, що виповнювало всю споруду: «Від'їзд збирачів хмелю» з величезним широким небом, сповненими самоповаги циганами з поні, хурами й дітьми.

Молодик сидів біля мольберта, трохи обіч, напружено працюючи над копією. На столі поруч з ним стояли великі горнята з оливою та скипидаром, а також глечик з пензлями у змивці. Стандартна коробка з фарбами також лежала напохваті відкрита. Поруч стояло двоє-троє людей; вони стежили за копіюванням, хоч і вдавали, що не звертають уваги, як це. роблять відвідувачі галерей по всьому світі..

Ми з Джіком зайшли йому за спину, щоб і собі поглянути. Молодик зиркнув Джікові в обличчя, але не помітив нічого, крім здивовано зведених брів і чемності. Ми дивились, як він вичавив з тюбиків на палітру свинцеві білила та жовтий кадмій і розмішав пензлем зі щетини, дістаючи приємний блідий тон.

На мольберті стояв шкіц, ледь розпочатий. На полотні були вже обриси, точні, наче скальковані, і по небу він трохи пройшовся блакиттю.

Ми з цікавістю стежили, як він кладе блідо-жовту фарбу на сорочку найближчої фігури.

— Гей, — сказав Джік голосно, несподівано плеснувши його по плечі й розбивши на дрібні кольорові скалочки поштиву тишу, що панувала в галереї. — Ти шахрай. Якщо ти художник, то я — слюсар-газівник.

Навряд чи це ґречно, але ще не кінець світу. На обличчях поодиноких відвідувачів відбилося збентеження, а не образа.

Одначе молодик аж скинувся. Він схопився на рівні ноги, перекинувши мольберт і дико вирячившись на Джіка; натомість Джік, бавлячись від душі, поставив крапку над «і»:

— Те, чим ти займаєшся, — карний злочин, — сказав він.

Молодик відреагував на це зі швидкістю безжальної рептилії: він ухопив горнята з оливою та скипидаром і вихлюпнув Джікові в очі.