У пастці - Страница 10

— Вони дійшли висновку, що я міг прийти додому перед ленчем і вчинити це. Час, мовляв, був.

Я взяв зі столу віскі, налив добрячу порцію у келих і вкинув льоду.

— Вони подуріли, — сказав я.

— Крім Фроста, там був ще один чоловік. Шеф їхнього відділу. На прізвище чи не Уолл. Худорлявий такий, з колючим поглядом. Здавалось, ніколи й не кліпне. Ушнипився в мене і весь час торочив, що я вбив її, бо вона, повернувшись, застала мене разом з грабіжниками.

— Господи! — сказав я з відразою. — В кожному разі вона не залишала крамниці до пів на третю.

— Та дівчина з квіткової крамниці тепер каже, що точно не пам'ятає, коли Регіна пішла. Пригадує лише, що це було невдовзі після ленчу. Близько третьої години я ще не повернувся з пабу. Я пішов до ленчу пізно. Цілий ранок я морочився з клієнтурою… — Він замовк, ухопившись за келих, мов шукав у ньому опертя. — Я не можу тобі передати, як це було жахливо.

Стриманість останніх слів ніби ще більше підкреслювала скруту його становища.

— Вони сказали, — додав він, — що вісімдесят відсотків убитих заміжніх жінок стали жертвами своїх чоловіків.

У цій фразі відчувався стиль Фроста.

— Вони зрештою відпустили мене додому, але я не думаю… — його голос затремтів. Він ковтнув, намагаючись зберегти так важко здобутий спокій. — Я не думаю, що вони на цьому закінчили.

Минуло п'ять днів відтоді, як він, вернувши додому, знайшов Регіну мертвою. Я подумав, що його розумове і нервове напруження досягло тієї межі, коли він украй потребував підтримки та співчуття; здавалося дивовижним, що він не втратив здорового глузду.

— Вони натрапили на слід злочинців? — запитав я.

Він ледь посміхнувся.

— Я навіть сумніваюся, що вони цим займаються.

— Але це ж їхній обов'язок.

— І я так гадаю. Вони нічого не кажуть. — Він повільно випив віскі. — У цьому вся іронія. Ти сам розумієш. Я завжди поважав поліцію… Хто ж знав, що вони можуть бути… такі…

«Чудасія! — подумав я. — Або вони хочуть натиснути на підозрюваного, сподіваючись розв'язати йому язика, або просто обмежуються чемними запитаннями і тупцяють на місці; згідно з тутешньою системою, безневинні страждають більше, ніж винуваті».

— Я не бачу цьому краю, — сказав Дональд. — Ніякісінького.

У п'ятницю до обіду поліція заходила ще двічі, але мій кузен мало на це зважав. Він був виснажений, апатичний і сірий, як дим; він стільки вистраждав, що збайдужів до всього. Хоч би що правив Фрост, все це відскакувало від Дональда, не завдаючи йому ніякої шкоди.

— Ти ніби збирався малювати чийогось коня? — несподівано запитав він, коли ми готувалися до ленчу.

— Я попередив їх, що приїду пізніше.

Він похитав головою.

— Пригадую, ти казав, коли я попросив тебе залишитися, що це буде якраз доречним до наступного замовлення.

Він подумав трохи.

— У вівторок. Ти повинен був їхати в Йоркшір у вівторок.

— Я все владнав по телефону.

— Все одно краще поїхати.

Дональд попросив за нього не турбуватися і подякував за все. Він наполіг, щоб я подивився розклад руху поїздів, замовив таксі й попередив тих людей, що приїду. Я, зрештою, побачив, що справді час залишити його самого, і спакував речі.

— Мені здається, — сказав він непевно, коли ми чекали таксі, — що ти ніколи не малював портретів. Маю на увазі людей, а не коней.

— Бувало іноді, — сказав я.

— Я лише хотів… Чи не зміг би ти якось… У мене є цілком пристойна фотографія Регіни…

Я уважно подивився на нього. Наскільки я міг бачити, це йому не зашкодило б. Я розщібнув валізу, дістав картину, тримаючи її тильним боком до Дональда.

— Вона ще не просохла, — попередив я. — І не обрамлена, я не можу вкривати її лаком принаймні ще з півроку. Але якщо вона тобі подобається, можеш взяти.

— Дай-но подивлюся.

Я повернув полотно. Він прикипів до нього поглядом і не сказав нічого. Таксі під'їхало до парадних дверей.

— Бувай, — сказав я і прихилив картину до стінки. Він кивнув, поплескав мене по руці, відчинив дверцята і помахав на прощання. Мовчки, бо в очах його стояли сльози..

У Йоркшірі я пробув близько тижня, зробивши все для того, щоб увічнити старого терплячого стіплчейзера, а тоді повернувся в свою шумливу квартиру неподалік аеропорту Хітроу, прихопивши з собою картину, щоб завершити її.

Ситий роботою по зав'язку, у суботу я відклав своє малярське приладдя і подався на перегони.

Перегони в Пламптоні, приплив знайомого збудження від споглядання відтренованих рухів скакунів. Картини ніколи точно не передадуть всього цього — ніколи. Мить, схоплена на полотні, була не така досконала.

Мені б і самому хотілося взяти участь у перегонах, але бракувало практики, чи хисту, а чи навіть витримки. Як і Дональд, своє раннє дитинство я провів в оточенні приватного підприємництва середньої руки; мій батько провадив сам, без компаньйонів, аукціон у Сассексі. Ще підлітком я годинами міг спостерігати за виїздженням коней на Даунських оболонях біля Фіндона, малюючи їх десь із шести років. Ті хвилини радості, коли я міг промчати верхи на коні, доводилося випрошувати у своєї тітки — у мене самого не було навіть поні. У художньому коледжі пізніше було добре, але у свої двадцять два роки я залишився сам, — нещодавно померли мої батьки, — мені треба було заробляти на прожиття. На нашій вулиці навпроти розташовувалась контора для торгівлі нерухомістю; спочатку був намір влаштуватися до них тимчасово, але мені там сподобалося, і я залишився надовго.

Здавалося, половина художників-анімалістів Англії, що малювали коней, з'їхалися у Пламптон. Та це й не дивно, оскільки Великий Національний призер мав уперше з'явитися в новому сезоні. Незаперечний факт комерції, що картина під назвою «Ніжинський на нью-маркетському пустищі» мала набагато більше шансів бути проданою, ніж та, що називалася просто «Кінь на нью-маркетському пустищі», а «Великий Національний призер на старті» був набагато кращий, ніж «Один з учасників Пламптонських забігів на старті». Економічні чинники змушують багатьох майбутніх Рембрандтів рахуватися з ринковою кон'юнктурою